Сьогодні в нашому 10 класі відбувся відкритий інтегрований урок курсів "Мистецтво" та "Громадянська освіта".
Тема: "Мотанка: минуле та сучасність".
Вчитель: Калита В. М.
Запрошений гість: Чеховська-Косцова Т.П.

Експозиція нашого класного музею поповнилася новими експонатами, а ми - позитивними емоціями.

А все почалося в серпні. Класний керівник доньчиного класу - Віктор Михайлович Калита - задумав оформити наш клас (кабінет історії та українознавства) у вигляді етнографічного міні-музею.
Сказано - зроблено, клас став виглядати самобутньо й цікаво, самі переконайтесь:
https://www.facebook.com/112309076812316/posts/361770335199521/
В справжній старовинній люльці в кутку лежала сучасна м'яка лялька, і мені захотілося зробити її схожою на мотанку, вписати в інтер'єр. Зробила.
Але я людина емоційна, як завелася, то вже на одній-єдиній не змогла зупинитись))
Так виникла ціла колекція.

Справжня мотанка (від слова "мотати"), зроблена за правилами й традиціями, в колекції лише сама найменьшенька (з дитиною на руках). Всі інші мають виставковий характер, осучасненні, на підставках і виготовлені все ж таки з використанням голки.
До речі, зріст "найстаршої"- 47 см, майже дитинка)

Хотіла просто віддати в клас та й по тому. Але класний керівник попросив розповісти дітям про мотанки, то ж це вилилось у цілий відкритий урок з присутністю завуча Ніни Дмитрівни Нина Верцимаха та директора школи Інни Миколаївни Інна Паламарчук

Син запитував: "Мамо, а не шкода віддавати?" Скажу чесно- шкода. Такими вони мені рідними вже стали, як діти! Але, як не будеш власну дитину все життя на руках носити (садочок, школа, доросле життя), так і мотанки я сьогодні відпустила до школи: з легкою тривогою і водночас з надією, що все буде добре, і все на добро. І з любов'ю.

Прийшла зі школи додому з відчуттям радості і завершеності. Аж раптом через годинку дзвінок: "Тут дещо зі школи передали". Виявляється десятикласники написали мені особисті листи. Це ТАК зворушливо! Тепер відчуття, що я отримала навіть більше, ніж віддала. Хороші діти ростуть!

Хочу ще окремо розповісти про "вишиванки" на мотанках. Це рушники, які постраждали від часу, але з любов'ю береглися в родині дорогої мені людини Vita Kostyuchenko. Вишила їх Вітина бабуся - Кушнір Тетяна Іванівна, жителька с.Браниця, Бобровицького району, Чернігівської області приблизно в середині 60-х років ХХ ст. Думаю, що пам'ять та любов- це і є безсмертя. Ці рушники були вишиті з любов'ю, з любов'ю до бабусі зберігалися в родині, надихнули мене красою та любов'ю, з любов'ю ожили в мотанках і цих рядках...
Додаю фото Тетяни Іванівни. А її правнучка цього року пішла в перший клас нашої школи. От вам і машина часу! От вам і привіт з минулого!

У підсумку маю радість на душі, спорожніле підвіконня, легенький сум і шаленне бажання знову мотати)

На розвітання влаштувала своїм мотаночкам фотосесію, щоб засумувавши могла глянути)

Хай Фейсбук щороку нагадує цей теплий день, теплий урок, тепле відчуття любові